пʼятницю, 14 травня 2021 р.

ВСЕУКРАЇНСЬКА АКЦІЯ З ПРОМОЦІЇ ЧИТАННЯ

  #Читай_досягай.

СВОЮ УЛЮБЛЕНУ  ТОП-5 КНИЖОК ПРОДОВЖУЄ ПРЕЗЕНТУВАТИ ПАНІ МАРІЯ - ЗАВІДУЮЧА БІБЛІОТЕКОЮ  

ІВАН БАГРЯНИЙ «САД ГЕТСИМАНСЬКИЙ» - КНИГА, ЯКА РЯТУЄ НАЦІОНАЛЬНУ ПАМ’ЯТЬ!

   Захоплююся рідними письменниками – ДУХОВНИМИ ТВОРЦЯМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ТІ, які за заповітом Лесі перетворили СЛОВО на іскристу ЗБРОЮ, і не лише не загинули у чорну добу, а ще й написали КНИГИ, які стали МЕЧЕМ НА КАТІВ. Один з них – Іван Багряний. Книгу, яка розповідає про радянські тортури в Україні – «Сад Гетсиманський» -  французи прочитали ще у 1950-му. Ну а ми дістали змогу її прочитати лише у Незалежній Україні. Книга, яка перекладена англійською, німецькою, французькою, італійською, голландською мовами і принесла світову славу українській літературі 20-го сторіччя, написана письменником-емігрантом, який сам пройшов всі кола червоного пекла і не лише не зламався, а за Тарасовим заповітом на сторожі коло тих БЕЗНЕВИННИХ УКРАЇНСЬКИХ ЖЕРТВ СТАЛІНСЬКОГО ТЕРОРУ поставив СЛОВО – КНИГУ. Книга, у якій прізвища катів і в’язнів справжні, написана за 23 роки до «Архіпелага ГУЛАГА» Солженіцина. Книга, яка зберігає і доносить до сучасних поколінь національну пам’ять, стає порятунком від лжеісторичних міфів. 

 Як це бути в пеклі? Як це бути ЛЮДИНОЮ в пеклі? І як сталося так, що Україна потрапила в пекло? Україно, Україно, де твоє обличчя?! Наполохані й ніби гнані в шию люди пригнічені думкою потрапити замість роботи на Колиму. Андрій Чумак – головний герой роману - вловив основну тенденцію модерної радянської інквізиції –  обернути людину в ганчірку, в тварину, що скавулить і плазує. Обернути її в ганебну моральну руїну, розчавити й знищити людську душу. Андрій поставив на карту своє серце, свою душу. Змагався з тоталітарною системою, щоб себе зберегти від позорища перед самим собою. Це не героїзм. Це щось таке, що немає імені в людській мові. Для Андрія смерть героїв була великим, недосяжним щастям. І водночас ним володіло  шалене бажання перемогти. Калікою, напівтрупом, але ПЕРЕМОГТИ! А як перемогти, коли не дає спокою питання: ХТО, ХТО зрадник? Невже хтось із братів? Страшно подумати. Або, не дай Боже, кохана Катерина? Що є кращого в світі, як образ ніжної, як голубка, прекрасної, як сонце, милої й лагідної, як пестливий весняний вітер, коханої жінки?! Так невже Катерина? Іноді в камеру залітає одірваний вітром листочок. Листочок з волі! На нім написано надзвичайну поему, що стрясає душу, - поему про сонце, вітер, життя… і поему про зраду… якщо той листочок осиковий. Так ХТО той листочок осиковий на волі?

    Запам’ятався мені 80-річний Петровський, який нагадував Андрію постаттю й величчю апостола Петра, бо він був священиком тієї церкви, з якої на волі священиків не залишилось: Української автокефальної. Глибоко інтелігентна людина, непохитна в своїй вірі. Мабуть, такими були перші християни… А ще цікава історія, як з кримінального 15-тилітнього Сашка українські націоналісти зробили свідомо політичного.

     Багряний дає чітку ідентифікацію, як впізнати ката. Дуже просто: з мови загарбників і володарів своєї землі відчув Андрій стовпа диявольської системи. Найогидніший кат – це той кат, який пишається своїм «козацьким родом». Андрій не витримав: обмовив ката.  І сумління змучило його: так, нехай той – червоний варвар, але ж він його обмовив. Висмикнув Андрій прокляту занозу зі свого серця: відмовився від нешляхетного вчинку. Але як на мене, то можна було б цього і не робити.   

      Чим рятувалися люди в тюрмі? Здогадуєтесь? Не лайкою, а розповідями книжок. Вони хотіли утекти …  до далекої мадам Боварі, в інший світ, в інше царство – в царство чаклуна, великого митця й естета Густава Флобера. А ще музикою. Дивно! Яка музика у тюрмі? Море звуків гойдається від тужливого Шопена до ніжного Штрауса… До незрівнянного Леонтовича… От місяць в хвилях справжньої любові грає свою сонату. І раптом… гострий біль гасить звукову галюцинацію. А ще лунала у камері українська пісня. Пісня перекочувалась, як лагідна хвиля, з кінця в кінець камери, то завмираючи на одному кінці, то підносячись в другому. Коли її доспівували українці, підхоплювали вірмени, а потім – греки. І знову українці. А коли українську пісню співав Чернуха, то Андрій не міг відпекатися від думки, що українську пісню посаджено в тюрму! В штрафну камеру. А вона – та пісня – й «ноль уваги». Зтероризована, вона зовсім не збирається здаватись, зринає чиста й грімлива й дерзко розправляє крила, гримить на повен голос. А її захищає ворохобна босяцка січ від тюремного цербера.

      На останніх сторінках роману ми нарешті дізнаємось, ХТО зрадник. І я подумала: це ж було так зрозуміло… Письменник з середини минулого сторіччя волає у наше сьогодення: він нас попереджає: нічого не змінилося: зрадник той самий.   На щастя, це не були брати чи Катерина. Їх усіх прирекли до розстрілу. Андрій, три його рідні брати і зовсім юна сестра їх – Галя – «вороги народу». Вони не визнали соціалізму, будованого тюрмою й кулею. Ніхто з приречених не просив помилування. Але помилування прийшло від невідомого: невідомо хто з волі подав апеляцію і розстріл було замінено 20-літньою каторгою. І я думаю: а може це той кат-варвар, який змінився після Андрієвого виховання або його змінив шляхетний Андрієвий ВЧИНОК? А може і ні... Лиш не замінили нічим Катриного божевілля… Але всі дороги сходимі, і кожна ніч – навіть полярна ніч! – кінчається ранком…  І завжди звучатиме в душі «Місячна соната» Бетховена про любов велику і недосяжну…

     І на десерт улюблена цитата від гордого і несамовитого комбрига Васильченка, якому потрощили кістки нелюдськими тортурами, але так і не змусили визнати вигадану «вину» і навіть не змусили закричати від болю під час катувань:

« Я проклинаю той день і час… коли я … не пішов з Симоном Петлюрою… Може б, ця мерзость не панувала…»   

ЧИТАЙ - ФОРМУЙ НАЦІОНАЛЬНУ ПАМ'ЯТЬ УКРАЇНИ!

Немає коментарів:

Дописати коментар