Блог бібліотеки-філії № 11

5.05 - 95 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ 

А. А. ДІМАРОВА (1922-2014), УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕННИКА, ЛАУРЕАТА ДЕРЖАВНОЇ ПРЕМІЇ УКРАЇНИ ІМЕНІ Т. ШЕВЧЕНКА (1982)

 "Тільки рвучи серце і стікаючи кров'ю, можна писати геніальні речі»

                                                                                          А. Дімаров 

Я - Єгор. Мені 14 років. Я відкрив для себе зворушливі книги для дітей Анатолія Дімарова:  «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик», і зрозумів, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев'яного чоловічка. Приєднуйся!

    Український інститут національної пам'яті  вніс  ім'я Анатолія Дімарова до проекту «Незламні» для відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні роки Голодомору та змогли реалізувати себе.  У своїх творах письменник не боявся змальовувати відрізки історії, на які було накладено радянською владою  суворе табу. Та й редактори і цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед ідеться про його романи «І будуть люди»  та «Біль і гнів».  Як результат — з обох творів вилучено близько 300 СТОРІНОК  (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву»  був удостоєний Шевченківської премії.  Відмовився від ордена Ярослава Мудрого  з рук Януковича у 2012 році. Вважав, що нагороду "не може прийняти з рук людей, які штовхають країну у прірву". 

"Я все життя збираю людські долі"

                                        А. Дімаров                            

     Його справжне призвище - Гарасюта.  Але мати - дружина куркуля - рятуючи дітей  від Сибіру, змінила документи, й Анатолій виріс під прізвищем Дімаров.  Лише на восьмому десятку років  у незалежній Україні письменник  написав про це  в автобіографічній книзі «Прожити й розповісти». Через багато років син  навіть трохи пожив з батьком. Старого Гарасюту як доброго господаря на свій страх і ризик без документів прийняв пасічником керівник однієї установи... Згодом цього керівника  репресували. 

     У роки Другої світової був командиром партизанського загону. Нагороджений як активний учасник війни орденами й медалями.

    Вже перші романи «Його сім'я»  та «Ідол»  завоювали популярність у читача.

  У повісті «Боги на продаж» письменник  художнє досліджує, як під впливом жахливих обставин тоталітарної диктатури відбувалося перетворення чистої дитячої свідомості на свідомість «батькопродавця». А почалося все з Павлика Морозова, чи, радше, зі слів учительки: «…підніміть руки, хто вчинив би так, як Павлик Морозов!» І від того першого несміливого підняття руки — до письмової заяви-публікації в газеті: «зрікаюся батька як класово ворожого Радянській державі» — такий швидкий і короткий шлях.

  У повісті «Поема про камінь» Дімаров  звертається до трагічних часів, коли відбувалося «переселення народів». Письменник різко засуджує імперську політику Москви щодо інших народів колишнього СРСР, звертає увагу на екологічні проблеми: випробування атомної зброї в околицях Семипалатинська, опромінення казахів, загибель Аральського моря.

     

     Світлою і ніжною любов’ю, співчуттям до матері - берегині роду - пройняті зворушливі твори Анатолія Дімарова «Тринда», «Ясноока ти ясноока», «Матка», повість «Молитва по Марії».

   Страджав "кам'яною лихоманкою" - колекціонував каміння.  Не раз звертався до цієї теми і у творах:  «Вершини», «Поема про камінь». Його захоплення мінералами почалося ще в 1955 році на кримському Карадазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал.  І він вважав цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова був схожий на геологічний музей.  Зразки агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах — картини в камені, які Дімаров творив власноруч.