Блог бібліотеки-філії № 11

08.01 - 80 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

 В. А. СИМОНЕНКА (1935-1963), УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТА, ЛАУРЕАТА ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ 1995 РОКУ

Визначного поета - шістдесятника презентує пані Марія, завідуюча бібліотекою.

В океані рідного народу
Відкривай духовні острови!
                                  В. Симоненко

    Його поезія - це струмінь оголеної правди і непідкупної честі. Поет Дмитро Павличко вважав, що Василь Симоненко своїм коротким життям заробив безсмертя. Йому боліли всі кривди, завдані рідному українському народові, але найбільше його мучив сором за "безбатченків", що, лагідно посміхаючись, одрікаються народного звичаю, своєї мови й своєї матері. Геніальний прозаїк Олесь Гончар називав Василя Симоненка "витязем молодої української поезії". Талановитий шістедесятник увійшов в історію української літератури як поет, який став на шлях, указаний Тарасом Шевченком, і  присвятив своє життя   боротьбі за державний суверенітет України. За його коротке життя (28 років) вийшли лише збірка поезій «Тиша і грім» та казка «Цар Плаксій і Лоскотон». Першим слухачем казки був син поета Лесик, для якого вона, напевне, і створювалась. Давно вже виріс Олесь, а нові покоління читачів насолоджуються казочкою Симоненка. В той же час ще за життя поета  набули великої популярності самовидавні поезії майстра, що поклали початок українському рухові опору 1960-70-их pp. Він зумів назавжди утвердити свою неповторність, свою важку, але цілком усвідомлену дорогу до правди. Він просто йшов на повен зріст і дивився перед себе мужніми очима мужицького сина.

   Народився Василь Симоненко  в селянській родині. "Найбільше люблю землю, людей, поезію і ... село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя", - згадував поет. Його життя: це напівголодне довоєнне дитинство, лихоліття й злидні, студентське братерство, літературна студія, вихід єдиної прижеттєвої збірки. Ще у дитинстві Василь почав складати вірші, і однолітки називали його гучним словом «поет». Школу закінчив з золотою медаллю. Вищу освіту отримав на факультеті журналістики Київського університету. Працював журналістом. Серйозно займатися літературою почав в студентські роки. За браком часу писав вночі. Перша збірка поезій «Тиша і грім» одразу стала подією у літературно-мистецькому житті України.

   Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді. Учасниками цього мистецького утворення стали відомі  шістедесятники, які пов'язували з відлигою свої мрії і плани на майбутнє України. Серед них талановиті Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк. Василь Симоненко брав активну участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, залучався до літературних вечорів та диспутів.

     Поет займався пошуками місць масових поховань жертв сталінських репресій. То було покликання серця, внутрішня потреба душі і вираз болю за народ, над яким було вчинено нелюдську  наругу. У той час за участю Василя Симоненка було складено і надіслано до Київської міської ради Меморандум з вимогою оприлюднити місцезнаходження масових поховань і перетворити їх на національні місця скорботи та пам'яті. У 1963 році Симоненко був жорстоко побитий стражами правопорядку, після чого у ньго відмовили нироки і поет невдовзі відійшов у вічність. 

   Василя Симоненка було посмертно удостоєно найвищої літературної нагороди України в 1995 році за збірки "Лебеді материнства", "У твоєму імені живу", "Народ мій завжди буде".

   Олесь Гончар писав про нього так: "З глибини народного життя вийшла поезія Василя Симоненка. З мужності народу, з горя його і його звитяжної боротьби виспівалась вона. Звідси той дух непоборний, яким вона пройнята, звідси та розпашіла пристрасть, яка буяє в ній". У своїй поезії він був співцем любові: любові до України, Матері та коханої жінки. Він кохав Україну як син кохає мати: 

"Україно! Ти для мене - диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо, горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік".

     Він і про Україну писав як про жінку:  "Дай мені губами зачерпнути ніжної твоєї доброти". Його Україна - це горда та вродлива жінка. "Я без тебе нічого не значу, наче птиця без крил". Його душа лине до Вкраїни як душа глибоко віруючої людини у Святий вечір до Божої дитини або на Великдень до Спасителя: "Україно! Ти - моя молитва...". І нарешті як громадянин: "Де зараз ви, кати мого народу?". Особисто для мене Симоненко - це "російський Лермонтов". За кількістю років життя Василя Симоненка було довше за найкоротше у світовій літературі життя Михайла Лермонтова лише на один рік. Лермонтовський вірш-правда "Прощай, немытая Россия" та Симоненківський вірш-набат "В букварях ти наряджена і заспідничена" - це гідна громадянська позиція двох талановитих поетів.

"Україно! Тебе я терпіти не можу,

Я тебе ненавиджу чуттями всіма,

Коли ти примітивна й на лубок похожа,

Коли думки на лобі у тебе нема.

Я люблю тебе іншу - коли ти бунтуєш,

Коли гнівом під кручі клекоче Дніпро,

Коли думаєш ти, коли бачиш і чуєш

І несеш од криниці вагоме відро." 

     І я чомусь згадую поетичні рядки геніального Миколи Некрасова з його вірша: "На смерть Писарева": "Не рыдай так безумно над ним. Хорошо умереть молодым", присвяченого Марко Вовчок. Стиснувши зуби від болю, Україна не  ридає, Україна пишається!  

    Його пошук сенсу людського буття: "назустріч сонцю, радощам і бурі..."  Симоненковські вірші про кохання блискучі. В них і радість, і біль, і казкове мереживо, і фантастичні мрії: 

Вона прийшла, заквітчана і мила, 
І руки лагідно до мене простягла,
 І так чарівно кликала й манила, 
Такою ніжною і доброю була.

     Зараз, коли, за словами іншого геніального класика Олександра Довженка, Україна в огні, на небі сяє Василева зіронька, до якої здіймаються душі українських патріотів, щоб перетворитися на ангелів-охоронців рідної держави. Для нас, Тарасових й Василевих нащадків, поруч з Шевченківським заповітом: "Борітеся й поборите" лунає Симоненьківський: 

 "Кожну хвилю у кожну днину 

Гріє душу твоє ім'я, 

Ненаглядна, горда, ЄДИНА

Україно моя".

 ЗАКОХАЙСЯ В ПОЕЗІЮ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА!